Draama (0)

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.
Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.
У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.
Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.
Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса. Свята "діонісії" супроводжувалися танцями і піснями про страждання і перемогу Діоніса. Учасники дійства одягали шкури цапів і маски. Хори на честь Діоніса співали дифірамби, у яких оплакували смерть Діоніса, в жертву йому приносили цапа. Дифірамб включав, крім пісні хору, декламацію корифея. На "діонісіях" виконувалися й сороміцькі пісні. Арістотель писав, що трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія — з дифірамба, комедія — з фалічних пісень. На "діонісіях" проводилися змагання трагіків і комедіографів, у таких змаганнях брали участь відомі драматурги Стародавньої Греції Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан.
Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.
Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.
Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"):
1) розповідь (міф);
2) характери;
3) думка (вміння говорити про доречне та істотне);
4) мова (метрична або прозова);
5) музика;
6) видовище.
Комедія — це вид драми, протилежний трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode - пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігр в честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях "Мир", "Вершники", "Лісістрата" він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.
Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.
В епоху Відродження в Італії, Англії, Іспанії набула популярності кривава драма. її витоки в творах римського філософа і письменника Сенеки
У літературі Просвітництва утвердилася міщанська драма. її предмет - побут і звичаї людей третього стану, їх тривожне життя. Міщанська драма знаменувала розрив з естетикою класицизму. Міщанськими драмами є твори "Позашлюбний син", "Батько родини" Д. Дідро, "Мінна фон Барнгельм" Г.Е. Лессінга. Відгомін міщанської драми М. Яценко знаходить у п'єсі І. Котляревського "Наталка Полтавка".
На межі XIX—XX століття набули поширення нові жанри драми: неоромантична психологічна ("У пущі" Лесі Українки), драма ідей ("Йоганна — жінка Хусова" Лесі Українки), неореалістична драма ("Гріх" В. Винниченка), експресіоністична ("Патетична соната" М. Куліша), екзистенційна ("Мухи" Ж.П. Сартра), драма абсурду, в якій у гротескових формах показано безглуздя і жалюгідність життя ("Очікуючи на Годо" С. Бек кета, "Носороги" Е. Іонеско). У літературі XXI століття утвердилася постмодерна драма ("Житіє простих" Наталії Ворожбит, "Хащі" Ю. Данилюка).
10. В літературі естетизм — тенденція в англійській літературі, яка сформувалася наприкінці 19 століття під впливом ідей Джона Рескіна та Волтера Пейтера.
Найяскравішим представником естетизму став Оскар Уайльд, який вважав, що мистецтво живе своїм життям незалежно від дійсності і тому перебуває в опозиції до свого часу, що життя наслідує мистецтво, а не навпаки, що «немає книжок моральних або аморальних, є книжки добре написані або погано написані»
Эстетизм – одно из течений искусства рубежа веков – складывается в 1880—1890-е годы в Англии, возникая как реакция на викторианскую идеологию и мораль, на философию позитивизма, учение Ч. Дарвина, работы Г. Спенсера. теоретиками эстетизма были философы Джон Раскин (1819—1900) и Уолтер Пейтер (1839—1894). Они провозгласили новую концепцию искусства и красоты..
Д. Раскин считал, что искусство выполняет дидактическую функцию: утверждает важные «общественные и политические добродетели». Искусство служит усовершенствованию общества и возвышению души как самого художника, так и почитателей его таланта. Д. Раскин полагал, что в области красоты этическое должно превалировать над эстетическим, т.е. сфера творчества художника должна ограничиваться моралью, нравственностью. наиболее близка идеалу нравственной красоты Д. Раскина эпоха Средневековья периода расцвета готики, в то время как Возрождение означало для него упадок и разложение.
Преемниками У. Пейтера стали деятели искусства, объединившиеся вокруг журналов «Желтая книга» и «Савой», которые стали выходить в свет в 1894 и 1895 гг. Это были поэты Артур Саймонз, Эрнест Доусон, Джон Дэвидсон, художник и писатель Обри Бердсли. Писатели-эстеты выступали против этических и эстетических стереотипов викторианской идеологии, противопоставляя им гедонистическое мировоззрение. Кроме того, эстетизм полемизировал с реализмом и натурализмом, обвиняя эти направления в абсолютизации животной природы человека и сведении его к существу биологически и социально детерминированному, т.е. фактически лишенному индивидуальности и одухотворенности.
В условиях кризиса христианских ценностей рубежа веков искусство становится для эстетов формой религии, потому что через него человек познает содержание жизни и открывает истину. Красота рассматривалась писателями-эстетами и как основной объект и критерий искусства, и как единственная сила, способная преобразить и усовершенствовать повседневную жизнь. Постигая красоту, человек познает подлинное содержание мира, потому что красота и есть истина, представленная в бесконечном многообразии форм.
Важная категория эстетизма – идея «чистого искусства», или «искусства ради искусства». Это концепция художественного творчества, максимально абстрагированного от действительности. Реальность, согласно теории «чистого искусства», не может быть эстетическим объектом, поскольку красота (а значит и истина) проявляется не в изображении обыденной жизни, а в совершенной форме художественного произведения.
Вождем эстетизма после смерти У. Пейтера становится Оскар уайльд (1854—1900). Вслед за своим учителем О. Уайльд развивает философию искусства. По его мнению, объектом искусства должна быть не реальность, а воображение, фантазия, т.е. нечто нереальное, волшебное, не подчиненное никаким прагматическим целям. О. Уайльд протестовал против стремления писателей воспроизводить в художественном произведении современную действительность, поскольку она уродлива и непоэтична. По словам писателя, «великие произведения полны жизни – в сущности, полны жизни они одни Потому что жизнь ужасающе бесформенна жизнь – всегда неудача».
О. Уайльд считал искусство аморальным в том значении, что оно стоит над моралью, поскольку прекрасное, выражаемое искусством, шире рамок моральных ограничений. «Эстетика выше этики», – говорил он. – «Она принадлежит сфере более высокой духовности мы достигаем совершенства, о котором мечтали святые, совершенства тех, для кого грех невозможен». Таким образом, искусство, согласно О. Уайльду, обладает самостоятельной ценностью, оно противопоставлено обыденной реальности и не выражает ничего, кроме своего внутреннего глубинного смысла.
Эстетизм, просуществовав относительно недолго, оставил заметный след в европейской литературе рубежа веков: он обобщил и обогатил эстетические идеи Платона, Шопенгауэра, романтиков, поэтов-парнасцев и символистов. Кроме того, мировоззрение и система ценностей эстетов, проникнув в широкие слои общества конца XIX века, реализовывались в моде на определенный интерьер, изысканные костюмы, стиль поведения и культ яркой индивидуальности.